Вольніцький Леонід
Народився: 1967 року
Помер: 04.01.2017 року
"Інтернет-мрійник та юнікс-ентузіаст"
Першопрохідці українського Інтернету, які збирали його «пазли» в першій половині 90-х років, напевно пам’ятають Леоніда Вольніцького - одного з перших київських інтернет-мрійників та юнікс-ентузіастів, який входив у тусовки ще навіть «доUAnetівського» періоду, налаштовував перші вузли українських інтернет-провайдерів, винаходив неймовірно оригінальні рішення.
Він завжди був «десь у хмарах», хоча вважав себе практичною людиною та завжди сперечався до останнього.
Його не стало 04 січня 2017 року… Зупинилося серце на 51-му році життя.
Познайомилися ми з ним 1985 року на першому курсі Київського Політеху (факультет електронної техніки, група ДП-52). Тоді я, випускник 145-ї фізмат школи, досить легко сприймаючи навантаження провідного технічного ВНЗ, зустрівся з цікавим одногрупником, який вже відслужив 1 рік в армії, комісувався та вступив до КПІ. Йому на старті було не так просто, але вже у другому семестрі він легко справлявся з досить складними математичними завданнями та дивував оригінальністю рішень. Ми стали товаришами на багато років наперед.
Коли я повернувся з армії 1988 року на другий курс, Льоня вже був на четвертому, та, на той час, захоплювався програмуванням та соціонікою. А соціонікою тому, що у пошуках доступу до «машинного часу» він був частим гостем ГІВЦ Міносвіти, де тоді працював один з апологетів київської школи соціоніки – Ігор Вайсбанд (Онуфрієнко). Це були часи, коли світ відкривався для нас тисячами нових вимірів, і можна було знайти неймовірні теми та хобі при звичайній каві на кухні з новими знайомими.
Потім ми разом працювали у Національній бібліотеці України для дітей, куди мене так само затягнув Льоня, аргументуючи доступом до комп’ютерів та можливістю програмувати. Це були 1989 - 1993 роки. Там ми зібрали фантастичну команду у відділі автоматизації бібліотечних процесів, чотири учасники якої: Леонід Вольніцький, Сергій Медвєдєв, Олег Третьяк та я, пізніше увійшли до ядра новоствореного інтернет-провайдера Адамант. Але там, тоді, у бібліотеці, ми на перших комп'ютерах Mazowia ХТ та сервері АТ-286 створили першу бібліотечну локально-обчислювальну мережу, пробиваючи по вихідним дням товсті стіни між приміщеннями для прокладки коаксіального кабелю ЛВМ. Льоня весь час програмував, намагаючись створити бібліотечний софт-бестселер, та сперечався з цього приводу з Сергієм Медвєдєвим. Мені приходилося їх мирити. Але потім стало більше комп’ютерів і менше суперечок )
Пам'ятаю одну з нарад, на якій я розповідав про кінцеві терміни, які нам поставили для здачі бібліотечного софта. Це був вересень, софт треба було здавати у листопаді. Коли нараду закінчили, Льоня відірвав погляд від екрану компа, за яким він весь цей час продовжував програмувати, подивився на нас усіх скляними очима і запитав з жахом: «А що, вже листопад??!!»
Все змінилося, коли ми домовилися, щоб нашу бібліотеку підключили до Інтернет-вузла INT (Пісарєв та Муравйов), здається, у 1991 році. Інтернет поглинув нас усіх без остатку, і в бібліотеці ми протрималися ще тільки рік ))
Потім прийшла епоха Адамант. Почалося все з того, що в один вечір на одній з київських кухонь «за кавою» я познайомився з Іваном Пєтуховим, і ми проговорили весь вечір про Інтернет, його багатовимірні можливості, і вирішили, що прийшов час створювати свій проект. Після чого ми обговорили це з Льонею та командою і вирішили спробувати. Підібрали собі заміну в бібліотеку та стартували як Інформаційно-Телекомунікаційний Центр Адамант у досить класному місці – у приміщенні телефонної станції по вул. Шалєт 1. Це була мрія для будь-якого тодішнього «провайдера», яких було тільки декілька на весь Київ.
Потім ми з Вольніцьким літаками в рюкзаках возили комп’ютери з Москви, щоб облаштувати наш техномайданчик, по черзі літали в КІАЕ для «організаційних зустрічей» з Машою Степановою, яку мабуть пам'ятають усі «інтернетери» тих часів ))
Те, що було далі, мабуть, в деталях представлено у цій книзі.
Тому я хотів згадати саме про Льоню Вольніцького. Він входив, на той час, у елітну групу київських «юніксерів», і хоч часом був якби «сам по собі», але історія і Адаманту, і українського Інтернету, напевно, написана за його активної участі.
Потім, у кінці 90-х, коли ми всі вже пішли своїми окремими стежками, він поїхав працювати в США. Ми часом списувались. Він розповідав як цікаво у Силіконовій Долині, що з ним продовжили на другий строк 3-річний контракт у VISA International, як він вклав свої величезні заробітки у біржові акції, як потім все втратив, як знову заробив.
Потім він повернувся до Києва, купив квартиру, авто, почав фрілансити. З його досвідом та компетенціями це було життя вільного художника, поєднаного з усім світом. У нього не зовсім складалося особисте життя - декілька разів одружувався, розлучався, були діти при розлученнях (лишалися у бувших дружин). Коли ми бачилися востаннє, десь за рік до його смерті, ми із Сергієм Медвєдєвим були у нього у гостях на Оболоні, згадували старі часи. Звичайно, був увімкнений великий екран комп'ютера та на руках був ще малий син від останньої дружини, що від нього пішла.
Але, хоч він був досить складною людиною, його життя було неймовірно цікавим. Він лишив по собі багато спогадів, друзів та працюючих проектів.
Жаль, що він пішов від нас так рано, зараз світ занурився у нову цифрову епоху – про цей світ він мріяв, створював його, і, фактично, прожив у ньому більшу частину свого життя…
"Він був дуже зосередженим"
С Леней Вольницким мы были знакомы до того, как я в армию ушел. Мы играли в преферанс, пока считались наши вычислительные задачи на ЕС-1060 в КПИ.
Мы дружно издевались над системщиками этой машины и операторами, выдавая им на консоль тексты песен “Битлз”. После чего девочки-операторы зависали, а главный системщик машины (его звали Алекс, фамилию не вспомню) гонялся за нами по этажам седьмого корпуса со стулом наперевес, потому что мы похачили его ЕС-1060. И его задания по генерации операционной системы поставили в нижнюю часть очереди приоритетов, потому что наши задачи я посчитал более важными. Мы считали тогда системы нелинейных дифуров для управления посадкой "Бурана" и еще пару проектов из области космических технологий, которые никогда не были реализованы. И ещё считали балансировку роторов турбин для харьковского “Турбоатома”. Пока вычислительные задачи молотили, мы играли в преферанс. "Вист - копейка".
Леня Вольницкий всегда был очень сосредоточенным, целеустремленным человеком... Очень сфокусированным.